- Экономика - Все регионы Mon, 18 Dec 2017 09:51:38 +0000 ru-ru Россия | Экономика У нас залишкові проблеми "свинки імені Російської Федерації" — режисер Олесь Санін news/754947/ dongu.donetsk.ua <p>Є така ідея — в кінотеатрах України перед початком сеансів коказувати короткі трихвилинні фільми, зняті українськими режісерамі, відомими за своїми повнометражним стрічками. Її мріє зробити реальністю Андрій Різоль, ініціатор проекту "Дивись українське — твори своє майбутнє!". Для того, щоб українські фільми знайшли свій шлях до глядача, а глядач повірив, що в Україні починає зароджуватися своє кіно.</p> <p>Саме так — "Своє кіно" — називався перший етап цього проекту — конкурс кіносценаріїв, 20 переможців якого стали основою для створення добірки фільмів короткого метру (всього до участі було надано більше 500 робіт).</p> <p>Вже почали коказувати в кінотеатрах фільми "На своїй землі", "Паперове се рце", "Двері", чекають виходу "Моно", "На краю" і "Голос".</p> <p>Одним з режисерів, що взяли участь у проекті ставши Олесь Санін, відомий своїми художніми фільмами Поводир" та "Мамай" і документальним — "Переламний момент" про Майдан і війну на Донбасі, знятим у партнерстві зі знаменитим американським документалістом Марком Джонатаном Харрісом.</p> <p>З безлічі дивно точних висловлювань Олеся про те, що відбувається навколо, найсильнішим вважаю таке:</p> <p>"На наших очах сталося нівелювання грошів, як цінності. Ми могли будувати собі будинки, наймати машини, складати золото в банки. Банки пограбували, машина розбилась, будинок підпалили — війна. Ми побачили, що все матеріальне дуже легко втратити, а справжня цінність — це сім"я, твої діти, люди, яких ти любиш, це ті, з ким ти почуваєшся щасливим. З голоду не помер, прокинувся — взагалі щастя". Нам треба прискорювати годину</p> <p>Олесь, чому ви погодилися на запрошення Андрея Різоля прийняти участь у проекті "Дивись українське? Що вас зацікавило?</p> <p>До цього проекту я приєднався з дуже прагматичних причин: я відчуваю, що в нас немає багато часу, щоб різко збільшити кількість контактів українського глядача з українським кіно. Тобто, нема часу, щоб сказати, через 10 років воно у нас з"явиться, і все буде добре. Нам треба прискорювати годину.</p> <p><img src="http://dongu.donetsk.ua/images/new_news/b7/b7b6bc5c94811d613e95d1e6c7b351ba.jpg" style="max-width: 100%; height: auto"></p> <p>Олесь Санін (праворуч) з Андрієм Різолем, ініціатором проекту "Дивись українське — твори своє майбутнє!"</p> <p>То як короткометражки на три хвилини можуть в цьому допомогти?</p> <p>Ясно, що зняти велику кількість повнометражних художніх фільмів на різні тими, познайомити глядача з новими режісерамі, їх стилями і історіями — процес довгий. А нам вже зараз важливо доказати, що ми існуємо і вже — "Скоро на екранах!"</p> <p>Як це зробити? Рекламними анонсами талантів. Є можливості кінотеатрів: рекламні блоки перед фільмами, які ми всі не дуже любимо, але там є трейлери фільмів, і тому ми це терпимо. Тому ці короткометражки зроблено в форматі трейлерів — двох-трьох-хвилинних спотів. Коли я згодився оцінювати сценарії, саме ця ідея мене гріла.</p> <p>Я собі уявляв, як прийду в кінотеатр дивитися кіно — не важливо яке — і там побачу шматочок свого, українського. Тоді я буду знаті: ага, є артисти, режисери, які можуть зняти отаке на дві хвилини. І вже буду чекати від них наступної роботи. Це ж дуже проста форма й, до того ж, лояльна до публіки, яка постійно нам каже: ану покажіть, що ви можете.</p> <p>В маленькій формі ми вже бачимо потенціал. Стає зрозумілим, де ми зараз, на що, взагалі, здатні.</p> <p>Що для вас було найціннішим у конкурсі сценаріїв? Адже ви прочитали всі 500 робіт, що були надіслані на конкурс?</p> <p>То було схоже на божевілля. Альо після третьої сотні починаєш отримувати задоволення. Вже під кінець я відчував себе якимось аналітиком чи психологом. Альо я побачив зріз — це ж величезна кількість авторів. Кожен з них пише про своє, але вражає кількість тих, про які вони думали. Коли читаєш один твір, декілька творів, це не так помітно.</p> <p>Було цікаво аналізувати куди ми пливемо, і дуже приємно було усвідомлювати фантастичну різножанровість історій, велике розмаїття стилів і бачіті експерименти.</p> <p>У нас, нарешті, виникає, така, каста талантів.</p> <p>Чому вибрали для зйомок сценарій "Паперове серце"?</p> <p>Я взявши абсолютно не притаманну для себе історію. Вона взагалі не підходить мені, не з мого жанру, але я хотів спробувати, чи зможу я з цим працювати. Це був тотальний експеримент.</p> <p>Мені було дуже важливо зробити кіно на колінах, я відчував у ньому великий потенціал, але в ньому була небезпека. Бо малесенькі роботи мі звикли сприймати як рекламний продукт, ми не звикли його дивитися.</p> <p>Ті, що я взявши до роботи, точно розумію, що це буде історія післясмаку, в якій треба за досить короткий проміжок часу не створити рекламний меседж, а зруйнувати.</p> <p><img src="http://dongu.donetsk.ua/images/new_news/fd/fd7517a9d44c2bf8a67cdc31e1e8dfac.jpg" style="max-width: 100%; height: auto"></p> <p>На зйомках фільму "Паперове серце"</p> <p><img src="http://dongu.donetsk.ua/images/new_news/b8/b849d1b8b3471bb812bcee63151b0db9.jpg" style="max-width: 100%; height: auto"></p> <p>На зйомках фільму "Паперове серце"</p> <p><img src="http://dongu.donetsk.ua/images/new_news/46/46a3a2e728804e6695d91e1093301164.jpg" style="max-width: 100%; height: auto"></p> <p>На зйомках фільму "Паперове серце"</p> <p>Дуже дивна форма — створення заради зруйнування...</p> <p>Так, створення заради зруйнування нашого сприйняття, бо все, що там відбувається, воно відбувається, фактично, за кадром. І мені було цікаво, чи зможу я, взагалі, попрацювати з таким, як кажуть "тонким французьким кіно". Для мене та історія є великою.</p> <p>Ми живемо в часи, коли нам кожен день повідомляють "загибла людина, 30 поранених...". Ми розуміємо, що тут просто при нас йде апгрейд історії. І для нас вже груба сила не є новиною. Ми з цим, в принципі, звикли жити. Ми ж з Майдану потрапили в оцю історію "кидання каміння" один в одного. Ми потрапили в епоху середньовічного мислення, де тільки груба сила є аргументом. А тут на якесь підростаюче дерево чувак не наїхав. Історія від Олеся Саніна</p> <p>Якось товариш-історик, який зараз консультантом на іншій моїй короткометражній історії, каже: "Олесь, ти знаєш чим ми сьогодні займалися?" — "Чим"? "Ми зараз в історичний музей затягували кам"яну бабу з Луганська".</p> <p>Показує мені фотографію: "Цю бабу витягли з лінії обстрілу. На нейтральній території стояв місцевий краєзнавчий музей, а при вході стояли дві кам"яні баби. Хлопці телефонували, що одну прямимо попаданням знищило, а по іншій просто ціляться". Вони вночі пішли втрьох і три кілометри тягнули на українську територію на ковдрах та на своєму одязі. Щоб було зрозуміло, її потім ставили 15 чоловіків. І це ніхто не зафіксував. Ці хлопці просто захищають батьківщину. Їм реально серце болить, що там шматок каменюки якійсь, альо це наше.</p> <p>"Стає зрозумілим, де ми зараз, та на що, взагалі, здатні".</p> <p>Мені здається, що це момент такого ніжного, майже беззахисного, у тексті "Паперового серця". У цій війні важливо не зсучитися, важливо, якщо не можеш посадити дерево, збережи ті, що є.</p> <p>Це кіно я робив для себе — хотів зрозуміти, чи я не втратив відчуттів у цій грубості.</p> <p>Від нещодавно була страшенна злива, я проїжджав на машині. І кошеня змило прямо посеред дороги. Я не зміг проїхати, зупинився, вийшов, весь змок. Всі — куди, чувак, поламався? Побачили, що я кошеня підібрав, вийшли, почали ділити, хто забере. Це було неочікувано.</p> <p>У нас з'єднання явилася велика динаміка відчуття, що можна щось втратити. Переписується суспільний договір з країною</p> <p>Цікаво, як почувається режисер, який після складних повнометражних фільмів звертається до короткого метра?</p> <p>Чесно кажу, все одне готуєшся хоч до кадру, хоч до дня зйомок, як для великого метру. Це все одно великий задум, твоя душа.</p> <p>Я знімав це не як фестивальний фільм, його не журі буде дивитись. У мене журі буде сидіти у залі — людина з відром попкорну. Тільки що був вибух і бігла Анджеліна Джолі, а зараз полетить зірковий гвинтокрил. А що буде між цими епізодами? Я спробував екранізувати цю паузу.</p> <p>Час такий, що ми мусимо активізувати такі історії. Тому що ми по-іншому починаємо усвідомлювати дуже багато речей, навіть, побутових. У нас заново переписується суспільний договір з країною. Ми повинні ці правила написати.</p> <p>І що обов'язково повинно бути в новому суспільному договорі? Які правила?</p> <p>У будь-якій країні є закон між людьми, як не повбивати одне одного, що таке добро, що таке зло, ступінь лояльності до тих чи інших вчинків. На що ми готові заради успішності і щастя нас, як суспільства. Ми тепер кажемо: або влада міняйся, або влада посунься.</p> <p>Так само і в кіно. Приходити розуміння, що ми мусимо знімати не просто фільми, які подобаються особисто нам і нашим друзям, а фільми, які актуальні і потрібні людям.</p> <p>Масовий глядач у кінотеатрі хоче видовища, як ви хочете примусити цього глядача дивитися українські фільми?</p> <p>Це повинна бути універсальна історія. Специфіка американського кіно у тому, що вони працюють на тих проблемах, які є практично в кожного, знаходять тими, які актуальні для шкірного. На відміну від європейського, яке шукає унікальність і крайність цієї унікальності, стосунки, де герой буде на грані — божевільний алкоголік чи однонога повія — це щоб шокувати і здивувати публіку.</p> <p>А є свій шлях у українського кіно?</p> <p>Ми зараз живемо в ситуації фатуму, тому що пройшли через Майдан, всі поневіряння з владою, війну. Ми разом, альо в будь-яку мить може статися така подія, що — все. Але ми навчились з цим жити. Це дуже сильно. Емоційний діапазон в Україні зараз дуже розширився. Співучасть болі, співчуття іншому, я думаю, взагалі є дуже високою якістю людей.</p> <p>А якщо ця якість стосується нації, це говорити про ті, що вона жива. Ми зараз стали нацією з великим серцем. Люди, що можуть щось спільно переживати — можуть бороти. А якщо ти з холодним носом і вважаєш, що тебе це ніяк не стосується — це завжди смерть.</p> <p>Якщо говорити про кіно, то сталася незворотня історія, яка, зобов'язує кінематографістів говорити більше про сучасне, а не ті, що смороду собі бажають. Люди хочуть на екрані смотреть історії про себе. І не важливо, про наш час ми розповідаємо, про якесь середньовіччя чи фантастику.</p> <p>І до речі, наша специфіка в тому, що у нас не особливо приживається хорор. А здавалося б, касовий жанр, популярний у всьому світі. Тобто це найменш цікаво, тому що всі ці зомбі-шоу ми бачимо на вулицях. Народження нових міфів</p> <p>Майдан змінив ваше ставлення до того, чим все життя займаєтеся? Ві фіксували ті, що з нами відбувалось тоді?</p> <p>Більшість кінематографістів, кого я знаю, фіксували. Хтось зробив фільм з цього, хтось не зробив. Я не збирався, але зробив ("Переламний момент" в партнерстві з американським документалістом Марком Джонатаном Харрісом — delo.ua).</p> <p>Коли у мене випала нагода, колеги зі Штатів запропонували: ві це знімли, давайте щось зробимо разом. Я за це взявся. Для мене це була якась відповідь.</p> <p>Просто ти бачив історію, такі новини, що навіть не уявляв собі, що станеш їх учасником. Ми пережили історії простих людей: того хлопця-вірмена, який читав вірші Шевченка, а потім він загинув. Це не людських рук справа, хто це міг отак скласти, оцей випадок, оцей фатум.</p> <p>Ця енергія непізнаного живе з нами, тому люди стали, мені здається, більш релігійними, але не церковними. Михайлівський собор, ставши просто актуальним. Собор, який був построєний якимось мером. З культурологічної точки зору, відбудовано храм, який художники бігцем-бігцем розписали, розмалювали до річниці — євроремонт такий був. А потім він став прихистком для студентів, а потім він став лікарнею. А потім люди почали йти до Бога, але не як до намальованого на стіні. А до того, хто давав захист, спільні сили, до того, хто давав жити.</p> <p>З цим ми стали спільністю і побачили народження нових міфів. При нас народжувалися нові міфи. Кіно і є міф.</p> <p>Я дуже сподіваюсь, що нам вдасться відвоювати глядачів і екрани в кінотеатрах. І їх не буде лякати, що це український фільм, українська мова, і квиток коштує 100-150 гривень. Люди будуть дивитися цікаві історії.</p> <p>Ви ж були на передовій, все бачили своїми очима. Чому не робите фільм про війну?</p> <p>Я декілька разів підходив до цієї тими, у мене були готові сценарії, я читав, від чогось одразу відмовлявся, тому що це не пересічна подія. Альо я не знаю, як я можу запропонувати людям, умовно кажучи, шоу — шоу для очей, душі — що я можу запропонувати людям більш того, що вони побачили живцем.</p> <p>Я там був, я знаю тих людей, які захищали аеропорт. Альо я не знаю, наскільки буде співрозмірною історія шоу-бізнесу з тим, що сталося.</p> <p>Для мене недостатньо написати, що люди були сильніші за бетон. Тому що на Майдані я був свідком розстрілу людей. І останній, кого вбивши снайпер, був хлопець, який стояв від мене в метрі, і я допомагав нести його до готелю, в якому розкрутилась лікарня. Вірив, що він мусів вижити. А куля виявилась сильнішою, ніж твої всі розкази про "добро побєдіт зло". Може він вірші писав, ти точно знаєш, що він не долюбив, не домріяв — від така штука. У кіно все одне, в тій чи іншій мірі, ти робиш шоу з того всього, а це дуже важко.</p> <p>А хто, на вашу думку, має право зняти фільм про нинішню війну?</p> <p>Я вважаю, що є два режисера, які мають моральне право знімати про це. Це Ахтем Сейтаблаєв — у людини просто вкрали батьківщину. Я дуже добре знаю Ахтема, він має дуже добрі внутрішнє відчуття справедливості і справедливої відповіді, як художник, на цю всю історію. У нього та пружина має зворотній бік. Це ті, що не рухає авторами, які про "заробити грошей, заробити славу". Це його частина життя, і що б не робилося — це буде чесно, це буде відкрито, у нього є душа, він іде на це відкрито, бо будь-які інші мотивації, будуть забирати правду з фільму. А зараз не можна робити кіно без правди.</p> <p>А ще є Християн Джерегі, який взагалі змінив громадянство на українське, пішов служити в армію, працював там медиком, реально на війні був. Він зараз буде знімати короткий метр. Він там теж найшов щось своє — історія про те, як солдат рятує тварин. Це ж зовсім про інше розмова, це інша розмова про війну.</p> <p>Можна багато говорити красиві фрази, що "від мі ще повинні це все пережити". Я ж учень Леоніда Осики, який знімав фільми про війну. Це ціле покоління, вони жили цим. Я не міг зрозуміти, чому шістдесятники, режисери тих часів, не знімали класні фільми — всі воювали, всі знали. По-перше, для них багато речей були просто реальністю і не актуалізувалися в міфи. А по-друге, знімати прийшло покоління хлопців, які не воювали, яким було тоді 10-14 років. Для них війна була міфом слави, і вони не довоювали, не долітали. Тому прийшли ці міфічні герої, не люди з окопів, які смердять людським м"ясом. Прийшли ті, для яких це був міф, вони це свідомо сприймали, у них був свій біль, свої якісь специфічні реакції, тому і народилися свої фільми. Про це я кажу, про цю крижину відповідальності.</p> <p>"Ми стали спільністю і побачили народження нових міфів".</p> <p><img src="http://dongu.donetsk.ua/images/new_news/7a/7a6a698854203cfa1e65c4bf5c8eaded.jpg" style="max-width: 100%; height: auto"></p> <p>Кадр з фільму "Переламний момент", режисери Марк Джонатан Харріс і Олесь Санін</p> <p>Я думаю, що у нас реальним кроком у боротьбі за свідомість людей стані якісна зміна телевізійного ефіру. Думаю, що ми станемо частиною світових мереж. Бо, насправді, останні десятіліття телебачення у нас розвивалося зовсім в іншому річищі. Воно в більшій мірі, обслуговувало інші держави. Воно просто було десятою частиною ринку країн СНД.</p> <p>У нас поки що залишкові проблеми "свинки імені Російської Федерації". Тобто, свинка — як хвороба. Ми ще заражені, але кров оновлюється. Ще своє не намацали, тому що набагато легше мати щось готове. Тому зараз важливо, щоб найближчим часом з'єднання явилися речі, які будуть активізувати нас сьогодні — фільми, нова література, яка стане цікавою і актуальною для переважної більшості публіки. Нівелювання грошів, як цінності</p> <p>Ви вже можете спрогнозувати, що саме зацікавить глядача?</p> <p>Це буде історія маленької людини, а не якихось супер-героїв з грецької міфології.</p> <p>Або це може бути історичний персонаж, який може бути цікавий. Бо кожна країна екранізує власну грошову одиницю, я так називаю. Тобто, знімає фільми про людей, що зображені на її грошах. Це вічна тема. Так відбувається у всіх країнах. Америка знімає про своїх президентів. А у нас на грошах — Шевченко, Франко, Мазепа, Леся Українка.</p> <p>А кошти є, щоб знімати кіно?</p> <p>Питання не тільки в тому, що кіно коштує грошей, а й у тому, що запрацювала досить відкрита і конкурентна система. Зараз є велика кількість виробничих проектів. У нас прозорі умови конкурсу. Люди абсолютно інших продакшенів, смаків, іноді такі, що один одного бачіті не можуть і не хочуть, оцінюють. І це добре, вони миряться на якомусь іншому полі актуальності і відповідальності перед глядачем, бо ти все одно несеш за це відповідальність, як мінімум моральну. І я думаю, що зараз ми не можемо розчарувати глядача, його очікувань побачити історію свого серця. Бо серце розкрилося, але воно має величезну рану, яка загоюється тільки любов"ю, інакшими засобами не вийде.</p> <p>Бувають випадки, коли шанс, особливо в мистецтві, не використовується. Зараз, я думаю, що і є така унікальна можливість. У нас зараз відсікається традиція цього пострадянського постімперського мистецтва. Ми всі одне творили постімперське мистецтво: з відчуттям старшого брата, проти нього, з дулею в кишені — ти проти імперії чи за неї. А тепер треба жити тим, ким ми є. Проти чогось з дулею в кишені — вже не дуже актуальна історія. Зараз історія створення, ми повинні збудувати біль.</p> <p><img src="http://dongu.donetsk.ua/images/new_news/2f/2f860dad589b5a476e711f5cd0207b3f.jpg" style="max-width: 100%; height: auto"></p> <p>На наших очах сталося нівелювання грошів, як цінності. Ми могли будувати собі будинки, наймати машини, складати золото в банки. Банки пограбували. Машина розбилась, зламалась, будинок підпалили — війна. Ми побачили, що все матеріальне дуже легко втратити, а справжня цінність — це сім'я, твої діти, люди, яких ти любиш, це ті, з ким ти почуваєшся щасливим. Далі, з голоду не помер, прокинувся — взагалі щастя.</p> <p>Знімаючи на війні, ві собі запитували, за що воюють люди?</p> <p>Постійно. У холодних окопах чи страшнюча спека, патронів немає, розбитий танк — за що ти там воюєш? За Батьківщину, воно прекрасно звучить. Альо після першого обстрілу, це не мотивація. Тому що відчуття страху є завжди, хоча страх воїна — він інакший. Це якісь змагальні історії воїна: навколо смерть, а я живий. За свої родини — ну це ж не прямо, що твоїй родині щось загрожує.</p> <p>Хлопці воюють за мрію. На Майдані ми собі намріяли Україну, в якій хочемо жити. Ми не можемо точно сказати яку, але точно знаємо: це воно, а це не воно. І хлопці захищають не конкретний аеропорт і не конкретний Маріуполь, вони захищають намріяну державу. Таку, що, навіть, якщо вони не виживуть, в ній бі жили їхні сім"ї, діти. Війна ніколи не має позитивного змісту, це завжди смерть. Альо в ній ми отримали величезні уроки, що свою мрію треба захищати. Ми повинні колись зняти про це кіно</p> <p>Який фільм зараз знімаєте?</p> <p>Про Олексу Довбуша, Я дуже давно хотів його зробити. Я поступав на режисуру до Осики, він ще тоді запускав це кіно. А я мріяв побути збоку, бо я облазивши в дитинстві ті гори, чув всі ці легенди, історії. Альо Осиці це не вдалося — совок розвалився, гуцули з діаспори теж не захотіли давати гроші. Світ змінився, на той час це було не актуально.</p> <p>Історія від Олеся Саніна</p> <p>І в мене був один сценарій. Я вам скажу, що був зовсім сентимент душевний: разом з близьким другом, оператором Сергієм Михальчуком, ми були на Майдані. Там тоді виникли ці всі красиві міфі, що справжній інтелігент — це той, хто в балаклаві, знає три мови, з палицею. І там була одна з серйозних атак.</p> <p>Ми якраз потрапили в саму гущу подій, стіною бігли менти, "Беркут". Була вже зима, день, не так багато людей. Поперла ця вся навала, було дуже схоже на римських легіонерів. І мітингувальники з щитами дерев"яними, бітами, почали відходити. Бігли-бігли, аж вісь один з них зупиняється просто посеред всього цього. Скидає з себе одяг, лишається тільки в штанях, вони ж були мокрі, їх з брандспойта поливали. Бере дві біти в руки і з криком пре на "Беркут". Вони зупинилися просто в кадрі. Він один на площі, більш нікого немає, а вони зупинилися, пішли назад. Я не знаю що то було, мабуть вони відчули небезпеку для себе. Сергій каже: "Олесь, ми повинні зняти колись про це кіно". Я кажу: "А я знаю, як воно називатиметься — "Олекса Довбуш".</p> <p>Тому що ніхто не може пояснити історії, як загін з 15-20 чоловік міг протистояти двохтисячному королівському війську. А я бачив своїми очима таку історію — як перемагає дух. Це не божевілля якесь було, не пацанство, абсолютно ні. Це була глибока сила переконання, що він сильніший. Це щось на тваринному рівні, історія правоти, сила цієї правди. Я кажу: "Закінчиться війна — знімемо".</p> <p>Ми повернулися до сценаріїв. Для мене це мотивація, скажу чесно. До цього, Довбуш у мене був такий казковий кіногерой — Робін Гуд. Але це інше, я хочу зняти історію про силу духу, історію про зраду, про кохання, задля якого люди ладні померти.</p> <p>Зараз триває підготовчий період. Криворівня — столиця українського кіно, на нас вже чекає. Виграли пітчінг. Ми хочемо зробити справді народний масовий фільм, щоб закохувалися в артистові, щоб співали музику з фільму. Думаю, що нам вдасться.</p> <p>Розмовляла Олена Гладських</p> Thu, 01 Jan 1970 03:33:37 MSK news/754947/